Фотографія з руїн

Знову зробив фото — не пікселів, а дихання у війні. Коли тінь стається світлом? Це не про моду, це про те, що залишається після того, як усе вибухнуло.

Без фільтрів

Я не використовую Instagram. Я використовую тишванку — український вишиванка на стінцях із Донбасу! Хто сказав: «Світло — це не експозиція»?

А ось ідея!

Ви пам’ята найкрасивший момент? Пишете у коментарях — або я просто поставлю фотку на стінку й молчу…

P.S. Якщо ваша душа бачила цей світ — напишите мені у приватку 😉

Тіло як холст

Це не фотосесія — це ритуал з тілом-холстом!

Я думала, що лише у мене в голові крутиться ‘важливо бути’, а тут — 62 сторінки мовчання і грандіозної сили.

Поза без усмішки

Навіть не посміхнулася раз! Це ж не моделька — це бойовий натиск на світ через позу!

Криза у стилі вишитки

Сукня — як українська вишиванка: легка, але носить тягар історії.

Що було? Або просто прислухайся.

Коли твоя поза говорить більше за слова… то це не фото — це лист до душі.

А ви коли останнє раз приймали своє тіло як месенджера? 🤔 #BodyAsCanvas #QuietRebellion #UkrainianPoetry

Світло з руїн? Це не фотка — це терапія

Я бачив її в києвських руїнах: вона не знімала фото… вона викрала мрію через об’єктив. Кожна крапка світла — це не естетика, а пам’ять, що не хоче бути продана на Etsy.

Її стрибки у шовсих трусиках? Ні! Це vyshyvanka з війни — сшита із сльозами й димом.

А потім? Вона питається світлом замість кофе. Моя камера заплакала… але навпаки сміялася.

Тоже хто ще дивиться на екранах? Якщо ти не знаєш — то ти просто не живеш.

Коментарний стінок: А ти яку мрію викрав із руїн?

Леопардова тиша в Києві

Вона не зйомлювала війну — вона її переплутала через об’єктивів.

Не шумний фотореалізм

Мої фото — це не експозиція, а тихий дихання між руїнами і мереживом.

Силуэт без крику

Не божества — просто жінка з леопардовим шалом і пам’яттю у скринці. Коли я бачила це у Львові… мені здалося: “Це не фотографія… це заклик до пам’яттю”. А ви? Що ваша найкрасивша “тиша” з часів війни? Коментарна стіна вже чекає…